Журналісти мають право і навіть повинні критикувати судову систему. Проте свобода слова не означає права встановлювати вину людини до рішення суду або використовувати медіа як інструмент тиску на конкретного суддю. Європейське та українське законодавство визначає межі такої критики.
Про це пише Femida pro.
Судова влада не може бути виведена з-під суспільного контролю. Робота судів, рішення суддів, можливі конфлікти інтересів та ознаки корупції становлять суспільний інтерес, а журналістські розслідування у цій сфері є важливою частиною демократичного контролю.
Водночас між обґрунтованою критикою і медійним переслідуванням існує принципова різниця. Так само відрізняються повідомлення про підозру та твердження про доведену вину.
Ці межі визначають не особисті погляди журналіста чи редакції. Вони випливають із Конституції України, міжнародних договорів, практики Європейського суду з прав людини та професійних стандартів журналістики.
Свобода слова та незалежність суду мають діяти одночасно
Конституція України одночасно гарантує свободу поширення інформації та незалежність судової влади.
Стаття 34 Конституції передбачає право людини вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію. Водночас стаття 126 встановлює гарантії незалежності судді та забороняє вплив на нього у будь-який спосіб. Стаття 129 закріплює незалежність судді під час здійснення правосуддя.
Тобто свобода медіа не скасовує незалежність суду, а незалежність судді не означає заборони критикувати його діяльність.
Подібний баланс закріплений і в статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Вона гарантує свободу вираження поглядів, однак передбачає можливість обмежень, необхідних, зокрема, для збереження авторитету та неупередженості суду.
ЄСПЛ неодноразово наголошував: суди мають користуватися суспільною довірою, адже без неї вони не можуть повноцінно виконувати свою функцію. Водночас це не означає, що діяльність суду або конкретного судді повинна бути захищена від публічного обговорення.
Саме тут і виникає головне питання: що саме критикує журналіст і на яких фактах ґрунтується його матеріал.
Що говорить практика ЄСПЛ про критику суддів
Європейський суд з прав людини сформував окремі підходи до критики представників судової влади.
У справі Prager і Oberschlick проти Австрії Суд розглядав публікацію з дуже різкою критикою судді. ЄСПЛ звернув увагу на відсутність достатньої фактичної основи для серйозних звинувачень. При цьому журналіст не надав судді можливості відповісти на закиди. У результаті Суд не встановив порушення свободи вираження поглядів.
Водночас у справі De Haes і Gijsels проти Бельгії ситуація була іншою. Журналісти різко критикували суддів апеляційного суду, однак їхні твердження мали достатню фактичну основу та стосувалися питання, що становило значний суспільний інтерес. ЄСПЛ визнав порушення статті 10 Конвенції. Суд окремо підкреслив, що свобода журналістики охоплює не лише нейтральні або приємні для влади висловлювання, а й ті, що можуть шокувати чи обурювати.
Схожий підхід Велика палата ЄСПЛ застосувала у справі Morice проти Франції. Суд зазначив, що судді, виконуючи публічні функції, можуть бути об’єктом ширшої критики, ніж звичайні громадяни. Водночас межі такої критики не безмежні: безпідставні деструктивні атаки можуть бути обмежені.
Отже, важливим є не саме по собі те, наскільки гостро написаний матеріал. Значення мають фактична база, суспільний інтерес, спосіб подання інформації та характер конкретних звинувачень.
Факт, оцінка і версія слідства — це не одне й те саме
Одна з найважливіших проблем у матеріалах про суддів виникає тоді, коли журналіст змішує встановлені факти, припущення та оцінки.
Наприклад, повідомлення:
«Судді повідомили про підозру в одержанні неправомірної вигоди. За версією слідства, кошти могли передаватися за ухвалення конкретного рішення»
описує процесуальний статус людини та позицію правоохоронного органу.
Натомість твердження:
«Суддя брав хабарі»
до набрання чинності обвинувальним вироком уже звучить як повідомлення про встановлений факт.
Це принципово різні речі.
Ще один варіант:
«Обставини справи викликають питання щодо доброчесності судді»
може бути оцінним судженням, якщо така оцінка має під собою конкретні факти.
Стаття 30 Закону України «Про інформацію» розмежовує фактичні твердження та оціночні судження. Останні, за загальним правилом, не підлягають спростуванню чи доведенню їхньої правдивості. Водночас це не дає права подавати неперевірені факти як оцінку або використовувати принизливі формулювання.
Тому журналістський матеріал про суддю має чітко показувати читачеві, де закінчуються встановлені обставини, де починається позиція слідства, а де міститься авторський висновок.
Презумпція невинуватості поширюється не лише на суд
Стаття 62 Конституції України встановлює, що людина вважається невинуватою, доки її вину не буде доведено у законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду.
Аналогічний принцип містить стаття 17 Кримінального процесуального кодексу України та пункт 2 статті 6 Європейської конвенції.
Це означає, що сама наявність кримінального провадження, підозри чи навіть обвинувального акта не дорівнює встановленій вині.
ЄСПЛ окремо звертав увагу на необхідність дотримання цього принципу у публічних заявах посадовців. У справі Allenet de Ribemont проти Франції Суд визнав проблемними заяви представників поліції, які ще до судового розгляду фактично називали людину винною в організації вбивства. Подібний підхід застосували і у справі Butkevičius проти Литви, де йшлося про публічні заяви генерального прокурора та голови парламенту.
Для журналістики це означає просте правило: про підозру повідомляти можна, але підозру не можна перетворювати у вирок.
На цьому ж принципі побудована Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи Rec(2003)13 щодо висвітлення кримінальних проваджень у медіа. Вона передбачає, що поширення інформації про кримінальний процес не повинно шкодити презумпції невинуватості.
Українські журналістські стандарти також передбачають повагу до цього принципу.
Чому від судді не завжди можна вимагати публічної відповіді
У випадку із суддею існує ще одна особливість, яка відрізняє його від багатьох інших публічних посадовців.
Суддя не може поводитися так само, як політик, який відповідає на критику пресконференцією або серією публічних заяв.
Бангалорські принципи поведінки суддів та українські правила суддівської етики вимагають від суддів стриманості. Зокрема, суддя повинен уникати публічних коментарів щодо справ, які він розглядає або потенційно може розглядати, якщо такі коментарі можуть поставити під сумнів його неупередженість.
Саме тому у медійній суперечці суддя часто перебуває у нерівному становищі. Редакція може опублікувати матеріал, а суддя не завжди може відповісти на нього у такому самому форматі.
Це одна з причин, чому ЄСПЛ враховує особливий статус суддів під час оцінки допустимості критики.
Водночас мовчання конкретного судді не означає, що судова система загалом повинна мовчати. Комунікація судів, їхніх пресслужб, органів суддівського врядування та професійних представників може пояснювати суспільству рішення і спростовувати фактичні помилки, не втручаючись у незалежність судді.
Коли критика може перетворитися на тиск
Сам факт критики судді не означає втручання у здійснення правосуддя.
Журналіст може вказувати на можливі порушення, аналізувати рішення, досліджувати декларації, ставити питання щодо конфлікту інтересів або розповідати про кримінальні провадження.
Проблема виникає тоді, коли інформаційний матеріал перетворюється на спосіб вплинути на конкретний результат судового розгляду.
Особливої уваги потребують ситуації, коли:
- одні й ті самі звинувачення багаторазово повторюються без появи нових фактів;
- публікації синхронізовані з ключовими процесуальними рішеннями;
- критика діяльності судді переходить на його родичів або приватне життя без суспільної необхідності;
- припущення подаються як встановлені факти;
- автори систематично не надають слова іншій стороні;
- редакція відмовляється виправляти фактичні помилки;
- публікації створюють тиск на суддю щодо результату конкретної справи.
У таких випадках постає питання вже не лише про свободу слова, а й про можливе втручання у здійснення правосуддя.
Публічність судді не скасовує права на приватне життя
Ще одна поширена помилка полягає у припущенні, що публічний статус судді автоматично позбавляє його права на приватність.
Це не відповідає ні українському законодавству, ні практиці ЄСПЛ.
Стаття 32 Конституції та стаття 8 Європейської конвенції захищають право людини на приватне і сімейне життя. Те, що людина обіймає публічну посаду, може змінювати межі допустимого втручання, але не скасовує самого права.
У справах Von Hannover проти Німеччини та Axel Springer проти Німеччини ЄСПЛ сформував низку критеріїв, які допомагають визначати баланс між приватністю та свободою преси.
Зокрема, враховується, чи сприяє матеріал суспільній дискусії, наскільки публічною є особа, як саме була отримана інформація, чи є вона достовірною, якими є зміст і наслідки публікації.
При цьому суспільний інтерес не тотожний звичайній цікавості аудиторії.
Наприклад, інформація про майно судді або можливий конфлікт інтересів може мати безпосереднє значення для суспільства. Натомість деталі сімейного життя, інформація про здоров’я родичів чи адреса проживання не стають автоматично суспільно значущими лише через посаду людини.
Декларації суддів як приклад суспільно важливої інформації
Особливо показовою є робота журналістів із деклараціями посадовців.
Судді зобов’язані декларувати майно відповідно до антикорупційного законодавства. Після відновлення відкритого доступу до реєстру декларацій ці дані стали важливим джерелом для журналістських розслідувань.
Порівняння задекларованих доходів, майна та витрат із фактичним способом життя може становити значний суспільний інтерес.
ЄСПЛ у справі Wypych проти Польщі визнав публічність майнових декларацій посадовців сумісною з вимогами Конвенції.
Але й тут необхідно розділяти факт та висновок.
Якщо журналіст встановив невідповідність між декларацією та способом життя, це може бути підставою для публікації та подальшої перевірки.
Але автоматичний висновок, що така невідповідність свідчить саме про отримання хабаря, уже є твердженням про конкретний злочин. Його доведення належить компетентним органам та суду.
Які наслідки може мати «медійний вирок»
Публічне оголошення людини винною ще до завершення судового процесу може мати кілька наслідків.
Передусім це стосується самої справи. Інтенсивна інформаційна кампанія навколо незавершеного провадження може стати одним з аргументів у подальших скаргах на порушення презумпції невинуватості або права на справедливий суд.
ЄСПЛ визнає, що потужна кампанія у пресі за певних обставин може створювати проблеми для справедливості судового розгляду. Водночас кожну таку ситуацію Суд оцінює окремо.
Є й ширший інституційний наслідок.
Постійне повторення тези про те, що «всі судді корумповані», не дозволяє суспільству розрізняти конкретні випадки порушень та роботу судової системи загалом. У результаті критика окремого правопорушення може перетворюватися на тотальну недовіру до всього інституту.
Для медіа це також означає відповідальність за подальшу долю власних матеріалів. Якщо видання широко повідомило про підозру судді, але не повідомило про закриття справи, виправдання або інший фінал провадження, аудиторія фактично отримує лише одну частину історії.
Тому повернення до теми після завершення справи є не менш важливим, ніж публікація першої гучної новини.
Як судова влада має реагувати на критику
Відповідальність у цій ситуації лежить не лише на медіа.
Судова влада також повинна комунікувати з суспільством зрозумілою мовою. Якщо журналісти допускають фактичні помилки, їх варто виправляти. Якщо матеріал містить маніпуляції, необхідно пояснювати, у чому саме вони полягають.
Водночас реакція судової системи не повинна перетворюватися на спробу заборонити критику.
Для захисту честі та репутації існують передбачені законом механізми: право на відповідь, спростування недостовірної інформації, судовий захист честі, гідності та ділової репутації, а у випадках можливого втручання в діяльність судді — відповідні механізми суддівського врядування.
Важливо, щоб ці інструменти використовувалися саме для захисту конкретних прав, а не для залякування редакцій.
Що має робити журналіст, який пише про суддю
Якісне висвітлення діяльності судів не потребує відмови від гострої критики. Навпаки, журналіст може бути максимально вимогливим до судової системи, якщо дотримується базових правил.
Передусім потрібно чітко називати процесуальний статус людини: суддя, якому повідомили про підозру, не є засудженим; обвинувальний акт не є вироком; рішення першої інстанції може бути оскаржене.
Також необхідно розділяти позицію слідства, прокуратури, захисту та власні висновки редакції.
Якщо матеріал містить серйозні звинувачення, важливо надати особі можливість відповісти.
Не менш важливо повертатися до теми після завершення провадження. Якщо справа закрита або людина виправдана, це має бути відображено у подальшому висвітленні.
І нарешті, критика повинна стосуватися того, що справді становить суспільний інтерес. Публічний статус судді не робить автоматично суспільно важливими всі подробиці його особистого життя.
Баланс потрібен обом сторонам
Суспільство має право знати, як працює судова система. Це одна з передумов громадського контролю за владою.
Суддя водночас має право на незалежність, приватність та презумпцію невинуватості.
Медіа не повинні замінювати суд і виносити власні вироки. Але й судова система не може вимагати імунітету від критики лише через особливий статус суддів.
Саме тому якісна журналістика у цій сфері повинна поєднувати дві речі: максимальну увагу до діяльності судової влади та максимальну точність у формулюваннях.
Критика, заснована на фактах, є частиною суспільного контролю. Поширення неперевірених звинувачень як установленої істини — вже інша ситуація.
У підсумку питання полягає не в тому, чи можна критикувати суддів. Можна. Питання в тому, як саме це робити, щоб свобода слова не перетворилася на тиск, а суспільний контроль — на заміну судового процесу медійним вироком.
