Десять років тому, вранці 20 липня 2016 року, Павло Шеремет вийшов із дому й поїхав на роботу. Він мав вести ранковий радіоефір, але не встиг проїхати навіть кількох кварталів. О 7:45 у центрі Києва вибухнув автомобіль, яким керував журналіст.
Минуло десять років. Змінилися президенти, керівники правоохоронних органів, генпрокурори та політичні епохи. Україна пережила повномасштабне вторгнення, але досі не отримала переконливої відповіді на найголовніше запитання: хто замовив убивство Павла Шеремета і навіщо?
Замість відповіді — чергова річниця
Одразу після вибуху тодішня керівниця Національної поліції Хатія Деканоїдзе назвала розслідування «справою честі». Президент Петро Порошенко говорив про важливий тест для всієї правоохоронної системи.
Через десять років цей тест навряд чи можна вважати складеним.
За даними «Слідства.Інфо», організаторів і замовників убивства досі не встановили. Поліція заявляє, що досудове розслідування триває, а основною залишається версія про зв’язок злочину з професійною діяльністю Шеремета, зокрема його роботою в Білорусі.
Проте для суспільства формулювання «розслідування триває» з кожним роком звучить дедалі порожніше. Десять років — це вже не просто затримка. Це окрема історія про нездатність державної системи довести до кінця справу, яку сама держава назвала пріоритетною.
Гучний «прорив», який не поставив крапки
У грудні 2019 року правоохоронці оголосили про нібито прорив. На терміновому брифінгу за участю президента Володимира Зеленського, міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та керівництва Нацполіції суспільству представили ймовірних виконавців злочину.
Обвинувачення висунули музиканту й ветерану Андрію Антоненку, лікарці та волонтерці Юлії Кузьменко і військовій медикині Яні Дугарь. За версією слідства, злочин мав спричинити суспільно-політичну дестабілізацію.
Проблема полягала в тому, що гучність заяв виявилася значно переконливішою за докази, представлені згодом у суді. Частина експертиз містила суперечності. Якість записів із камер не дозволяла однозначно ідентифікувати людей. Захист указував на розбіжності у зрості, маршрутах та можливому місцеперебуванні обвинувачених.
Винуватість Антоненка, Кузьменко і Дугарь не встановлена вироком суду. Сам процес у 2023 році довелося починати спочатку через зміну складу присяжних, а в січні 2024-го його призупинили. Андрій Антоненко та Яна Дугарь проходять військову службу, Юлія Кузьменко працює лікаркою у прифронтових регіонах.
Так справа, яку публічно подавали майже як розкриту, зависла між сумнівами, незавершеним судом і відсутністю відповіді щодо головних фігур — організаторів та замовників.
Виконавці без замовника — це не розкритий злочин
Навіть якби суд зрештою встановив безпосередніх виконавців, це не відповіло б на головне запитання.
Убивство Павла Шеремета було не випадковим спалахом насильства. Вибухівку заклали під автомобіль уночі, маршрут журналіста вивчили, а пристрій активували вранці у центрі столиці. Це був підготовлений і показовий злочин.
Такий злочин має не лише руки, які встановлюють вибухівку. Він має задум, гроші, мотив і людей, зацікавлених у результаті. Поки ці люди не названі, говорити про справжнє розкриття справи неможливо.
Окремим напрямом залишається можливий білоруський слід. У 2021 році були оприлюднені записи, на яких посадовці білоруського КДБ нібито обговорювали фізичне усунення опонентів режиму, серед них — Шеремета. У 2025 році об’єднання колишніх білоруських силовиків BYPOL заявило, що журналіста могли вбити за наказом Олександра Лукашенка. Ці твердження не доведені судом, однак Нацполіція повідомила, що перевіряє відповідну інформацію.
Десять років безкарності — це також сигнал
Павло Шеремет працював у Білорусі, росії та Україні. Він знав, як авторитарні системи реагують на незручні запитання, і не припиняв їх ставити. Саме тому його вбивство від самого початку було більшим за кримінальну справу.
Коли вбивство журналіста роками залишається без установленого замовника, суспільство отримує небезпечний сигнал: достатньо затягнути час, змінити кількох слідчих, провести кілька гучних брифінгів — і навіть найрезонансніша справа поступово перетвориться на архів.
Безкарність рідко виглядає як офіційна відмова шукати винних. Частіше вона виглядає саме так: нескінченне слідство, десятки томів матеріалів, суперечливі експертизи, зупинений суд і щорічні слова про те, що робота триває.
Сьогодні колеги та друзі Шеремета знову прийшли до його меморіалу в Києві. Головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва розповіла, що й через десять років подумки звертається до Павла, коли потрібно ухвалити складне професійне рішення. За її словами, українській журналістиці досі гостро його бракує, повідомляє «Детектор медіа».
Пам’ять про Павла Шеремета — це не лише квіти біля меморіалу раз на рік. Це вимога не дозволити часу остаточно поховати правду.
Бо через десять років запитання «Хто вбив Павла?» звучить уже не тільки до слідчих. Воно звучить до всієї держави — і відповідь на нього досі залишається частиною її несплаченого боргу.
