Аналіз та аналітка від Shtab.info подій після переговорів України та Росії в Туреччині
16 травня в Стамбулі відбулися перші за понад три роки прямі переговори між делегаціями України та Росії. Зустріч пройшла без рукостискань, без камер після вступного слова міністра закордонних справ Туреччини Хакана Фідана та без особистої присутності Володимира Путіна. І хоча сама подія виглядає як дипломатичний прорив, за лаштунками все значно складніше.
Турецький фактор і дипломатична географія
Туреччина вкотре виступила в ролі модератора. Стамбул став ареною, де зійшлися не просто перемовники, а принципово різні бачення майбутнього — для України це припинення війни, для Росії — перегляд політичної карти світу. Хоча на відкритті був присутній і глава турецької розвідки, далі Анкара зберігала дистанцію.
Проте сама пропозиція миротворчої ролі, участь у потенційному відновленні України та наявність політичної гнучкості роблять Туреччину чи не єдиною країною, що здатна балансувати між сторонами.
Про що говорили і що (не) вирішили
Офіційно сторони підтвердили лише одну домовленість — про майбутній обмін військовополоненими у форматі 1000 на 1000. Підсумкові заяви з обох боків звучать обережно оптимістично, але змістовно майже не розкривають суті.
Зі сторони України ключовим посилом було — негайне припинення вогню. Росія ж наполягає на “довгостроковому мирі” з вирішенням “першопричин конфлікту”, що, фактично, означає вимогу визнання політичного контролю над окупованими територіями. За інформацією джерел Reuters, йшлося навіть про вимогу виведення українських військ з частини територій — це ставить під сумнів будь-який компроміс.
Символічне, але не стратегічне
Президент Володимир Зеленський чітко позначив позицію: мир можливий лише на умовах припинення вогню та збереження територіальної цілісності. Його слова у Тирані про готовність зустрітися з Путіним напряму, на фоні відмови російського президента приїхати до Стамбула, лише підкреслили дипломатичну асиметрію.
Водночас глава російської делегації Володимир Мединський озвучив риторику “готовності до війни на роки вперед”. Це не лише демонстрація жорсткості, але й спроба психологічного тиску на Київ і союзників.
Що далі?
Головний результат стамбульської зустрічі — не прорив, а формування контурів. Українська делегація, очолювана міністром оборони Умєровим, виступала з позиції сили: за плечима — фронт, за столом — чіткі цілі. Російська — з тактичним маневром і без лідера. Вплив США, які не були допущені до зустрічі на вимогу РФ, залишається визначальним фактором майбутніх переговорів.
Очікується продовження — новий раунд перемовин, можливо, у Ватикані. Папа Римський уже заявив про готовність прийняти делегації. Але без участі Путіна і без зміни кремлівської парадигми війни, шанс на справжній прорив лишається мізерним.
Висновок
Переговори у Стамбулі стали важливою точкою — не як крок до миру, а як діагноз. Кремль досі бачить війну як засіб торгу і тиску. Україна — як трагедію, що має завершитися справедливим миром. Європа спостерігає, США утримують пульс, Туреччина балансує. І тільки український народ платить за кожен день відсутності миру